Учора не було слів. Учора не вдавалося ідентифікувати почуття. Учора усе ненаситно поглинав біль.
Вони продовжують…
Вони продовжують нас вбивати, обкрадати, нищити, морити голодом, ранити, випалювати, обстрілювати, принижувати, калічити, душити, заливати кров‘ю, руйнувати, роздирати на шматки, ґвалтувати, страчувати, позбавляти гідності, розлучати, завдавати щораз сильнішого і пронизливішого болю…
Вони продовжують…
Продовжують Бучу, Макарів, Ягідню, Маріуполь, Волноваху, Сіверодонецьк, Рубіжне, Краматорськ, Вінницю… тепер продовжують в Оленівці…
Вони продовжують…
Продовжують чинити зло у найгірших, наймерзенніших, найпідступніших його проявах…
Продовжують бути тими, ким вони і є…
Щоб знищити нас таких, якими ми є…
Чи продовжуємо ми жити і дарувати життя собі й іншим?
Чи продовжуємо ми любити і своєю любов‘ю зціляти себе й інших?
Чи продовжуємо ми надіятися і запалювати світло надії у найтемніших печерах злості, гніву та безпорадності?
Чи продовжуємо ми вірити у людяність та воскресіння, за якими завжди останнє слово перемоги?
Чи продовжуємо ми молитися, зберігаючи собори душ своїх від руйнування, нечистоти і зла?
Чи продовжуємо ми цінувати те, що оцінити неможливо: родину, мову, землю, миті радості і повноти життя?
Чи продовжуємо ми дякувати за ще одну мить, ще один день, ще одну зустріч?
Чи продовжуємо ми співстраждати, радіти, захоплюватися, надихати, заспокоювати, співати, відкривати і відкриватися?
Продовжуємо бути тими, ким ми є?
Попри біль.
Всупереч кігтям безнадії і сумнівів.
Крізь втому дня і часту безпорадність.
Наперекір люті і ненависті.
Заради тих, хто поруч.
Завдяки Тобі.
